Намагалися посварити українських полонених за крихти хліба: чому морпіх в російській неволі перестав вживати нецензурну лексику

— Я потрапив в полон під час оборони Маріуполя, в бою 13 квітня 2022 року, — розповів «ФАКТАМ» морський піхотинець 24-річний Іван Діброва. — Спочатку росіяни привезли нас в колонію в Оленівці. Ми вийшли з автобуса, мені почали ставити стандартні запитання: прізвище, ім’я, по батькові, звідки родом… Як тільки я став відповідати, почалася так звана «прийомка»: посипались удари — по голові, руках, ногах… Все це супроводжувалося матюками, вигуками: «Ти фашист!» Мені сказали подивитись праворуч. Там стояли одна навпроти іншої дві шеренги військовослужбовців ворога. «Біжи!» — пролунала команда. Я побіг між шеренгами солдат, і кожний з них бив мене тим, що мав в руках, — або гумовим кийком, або ременем з металевою пряжкою. Коли пробіг скрізь стрій, мене збили з ніг і стали гамселити. Потім мені наказали сісти навпочіпки. В такому положенні довелося сидіти години зо дві. Періодично мені завдавали ударів по голові, спині, руках, щоб не розслаблявся. Я став свідком того, що під час такої «прийомки» до смерті забили полоненого бійця.

Нарешті нас погнали в барак. Треба було піднятися сходами на другий поверх. Поки бігли вгору, військовослужбовці ворога били нас. На другому поверсі наказали роздягнутися та знову били. Перевірили речі, забрали все, окрім одягу. Лишили нас в бараці, де не було нічого, окрім стін, стелі й підлоги. Лежати, сидіти довелось на підлозі. В цій колонії нас годували тричі на день, але раціон був дуже скудний. Хіба наїсися, якщо дають лише 150 грамів хліба і чай без цукру. Воду для нас набирали прямо з річки — казали, що для полонених питної води немає.

«Збили з ніг ударом кийка по стопі. Я впав, і росіянин берцем 45-го розміру наступив мені на голову»

— З Оленівки мене повезли на допит в Донецьк, в комендатуру, — продовжує Іван Діброва. — Під час допиту, який тривав години зо три, в мене за спиною стояли спецпризначенці. Вони били, якщо щось не подобалось у відповідях. Мене повернули в Оленівку. Далі відвезли в Суходольск (Луганська область), там також були жорстокі допити. Зокрема, один з окупантів якоїсь азійської національності приставив мені до вуха ніж, пригрозив: «Не скажешь правду, отрежу ухо!»

ВІДЕО ДНЯ

27 квітня 2022 року мене та інших полонених відправили в росію. Перед тим, як посадити в автозаки, нам зв’язали руки стяжками, а очі замотали скотчем. Сказали, що везуть на обмін. Але коли ми почули крики хлопців, яких почали бити, стало зрозуміло, що ніякого обміну не буде. Нас привезли на аеродром. Там (перепрошую) поставили раком і погнали до літака. Дорогою знову ж таки били (в тому числі струмом з електрошокерів), декого з хлопців вкусили службові собаки (охоронці навмисно нацьковували псів). Під час приземлення хтось з військовослужбовців рф сказав: «Добро пожаловать в ад!»

Іван брав участь в обороні Маріуполя (фото надано Іваном Дібровою)

РЕКЛАМА

— В яке місто вас доставили?

— У Вязьму (Смоленської області), в місцевий слідчий ізолятор. Від стяжок на руках у мене утворилися рани. В СІЗО я попросив російського військовослужбовця послабити стяжки. «Да, сейчас», — відповів той. Мене витягли з камери, кудись потягнули, завдаючи ударів. Кинули на підлогу: «Жди своей очереди». Чую, десь близько хтось кричить від болю. Мене підняли, зірвали з обличчя скотч, і я побачив перед собою двох височезних чоловіків, одягнених в синій піксель, — представників адміністрації в’язниці. Перше питання: «Татуировки есть?» Я відповів, що є. «Проходи. У тебя пять секунд раздеться. Не успеешь…» І пояснив матюком, що, якщо не встигну, мені буде біда. Я роздягнувся. «Руки на стену», — скомандував один з тюремників. Я виконав наказ, і посипалися удари гумовими кийками (сантиметрів 50 завдовжки) по спині. Причому перший удар був неймовірно сильним. Я крикнув від болю. «Еще раз откроешь рот, будете ще хуже». Продовжили бити — не тільки по спині, але й по голові, руках, ногах… Врешті наказали повернутися до них обличчям. Коли повернувся, вони побачили в мене на грудях татуювання — крила (це символ волі). Вони закричали, що я «нацист», «фашист». Збили з ніг ударом кийка по стопі. Я впав, і росіянин берцем 45-го розміру наступив мені на голову. Його колеги били мене струмом з електрошокерів — в шию, по геніталіях, ногах, тулубу. Плюс — гамселили гумовими кийками. Я втрачав свідомість, але мене відливали водою і продовжували садистські знущання. Так повторювалось декілька разів. Потім мене посадила на стілець, почали стригти (точніше видирали пасма волосся на голові). На додачу росіянин вгатив декілька разів гумовим кийком мені по грудях.

Після «стрижки» повели в душ. Вода лилася холодна, але вона здалася мені гарячою — через шок, який я переживав. Навіть в душі мені не дали спокою — росіянин пускав електрошокером стрем у струю води. Тож електрика проходила мені по тілу.

РЕКЛАМА

Після душу вручили тюремну робу. Сказали підійти до столу. Там був начальник СІЗО на прізвище Захаров. «Ну что, попался, фашист?» — спитав він. Їм не давало спокою зображення крил. Тож до мене підійшов інший представник адміністрації, схопив за шию й заходився бити по животу й грудях. «Скольких ты убил? Говори! Мы все знаем!». Потім провели короткий допит і направили на зняття відбитків пальців. Поставили на коліна й почали залізним валиком відкатувати відбитки. Відкатають один палець, поміщають його в спеціальну виїмку і б’ють тим валиком по пальцю. І так зі всіма десятьма. Потім відвели до медиків, які спитали про стан здоров’я. Відповів, що більш-менш добре. А вони у відповідь: «Будет хуже!» Всю дорогу від медиків до камери спецпризначенець бив мене струмом з електрошокера по геніталіях, в груди, в живіт… Нарешті мене закинули в камеру й сказали, що маю хвилину на те, щоб вивчити гімн росії.

— Наступними днями побиття продовжилися?

— На жаль, так. Щоранку о восьмій годині нас били. Причому найважче в цій екзекуції не те, що тебе гамселять, а те, що відбувається перед цим. Я був у 22-й камері, відповідно, нам слід було дочекатися, поки поб’ють хлопців з камер від першої до 21-ї. Зрозуміло?

— Так, цілком зрозуміло.

РЕКЛАМА

— Так от, спочатку ти чуєш, як відчиняють двері першої камери. Звідки хлопців виводять (пробачте на слові) раком, ставлять під стінку. Наказують розвести ноги (майже сісти на шпагат), руки тримати за спиною, пальці розчепірити. Стоячи в такому положенні, хлопці отримували порцію ударів — по геніталіях, по ногах. Їх били кийками та електрошокерами, нацьковували службових собак. Якщо росіянину здавалося, що хтось недостатньо широко розставив ноги або розчепірив пальці, лупили ще більше. Все це дуже сильно б’є тобі по мізках, тож, поки дочекаєшся, коли тюремники дійдуть до нашої 22-ї камери, адреналін в крові зашкалює.

«Взимку, навіть коли на вулиці мінус 20, з душу текла холодна вода. Після миття нам видавали мокрі (!) речі»

— Слід сказати, що по ногах у СІЗО б’ють так, що синців не видно, але в середині м’язів утворюються гематоми, — продовжує Іван Діброва. — В результаті кров там загниває. Осередок цього запалення слід вирізати хірургічним способом. Але в тюрмі такої медичної допомоги не надають, тож у хлопців буквально гниють ноги.

Щоранкові побиття в цьому СІЗО продовжувалися протягом двох років.

— Сталася конкретна подія, яка змусила рашистів припинити щоранкові побиття українських полонених?

— Так. У 2024 році після обміну полоненими, в який включили хлопців з вяземського СІЗО, про факт загибелі в цій тюрмі п’ятьох бранців стало відомо в Україні. Українська сторона змогла добитися того що в СІЗО приїхала перевірка. Після цього побиття припинилися, але продовжилися інші знущання.

— Які саме?

— Наприклад, такі: після підйому нас змушували стояти в камері увесь день по 16 годин — сідати, лягати заборонялося. Безліч разів на день нам наказували співати гімн росії. Окрім того, змушували вивчати пропагандистські вірші, історію рф, читати псевдоісторичні опуси. Один з віршів, що нам загадали, складається аж з 48 куплетів. У звичайних умовах людині знадобиться не менш як тиждень наполегливої праці, щоб всі їх вивчити. Мені довелося впоратись з цим за три дні. Що ще можна сказати щодо ідеологічного «накачування»? Наприклад, те, що нам вмикали радіо, з якого лунали оповідки про те, що ми «фашисти», «нацисти», «їмо дітей» тощо.

Бувало, всю камеру позбавляли їжі на весь день, а потім змушували всю ніч рахувати. Приводи для цього придумували. Наприклад, кажуть: «Вы плохо себя ведете. Придется наказать — сегодня не едите, а ночью считаете». Уявіть, ми цілий день провели на ногах, нічого не їли, настає ніч, але спати не можна — рахуємо вголос. У камері вісім койок. Один каже «Раз». Наступний: «Два», третій: «Три»… І так до ранку. Наступного дня знову стоїмо й нам знову не дають їжі. Потім приходять представники адміністрації й кажуть: «Вы все поняли. Что нужно сделать?»

— Що вони від вас хотіли?

— Щоб обмовили себе: кожен мав придумати собі воєнний злочин, який не вчиняв. Скажімо, що вбив цивільну людину, когось обікрав тощо.

— В тих винятково важких умовах як складалися стосунки між хлопцями в камері? Ви підтримували один одного? Адміністрація намагалася внести розбрат між вами?

— Щодо намагань адміністрації посіяти ворожнечу між нами. Я вам вже казав, що нас змушували вивчати пропагандистську літературу, вірші. Так от, якщо хтось з нас, як слід, не запам’ятовував зміст прочитаного, то цього хлопця тюремники не чіпали, проте били всіх його сусідів по камері. Навіщо? Щоб виникали конфлікти між нами.

Далі — їжа. Давали на камеру буханку хліба вагою 500 грамів. Її нарізали шматочками. Але вони не могли бути повністю однаковими. І тут виникала психологічна пастка, бо в тих умовах їжа, кожен її грам, має особливо велику цінність. Поділ хліба міг стати приводом для сварок. Так адміністрація прагнула зіштовхнути нас лобами. Але у нашій камері це їй не вдавалося. Причому чим довше ми знаходились в неволі, тим кожному ставало зрозуміліше, що, якщо підтримуємо один одного, значно легше вижити в тих жахливих умовах. З часом ми ставали дедалі більш згуртованими.

Тут важливо сказати, що під час війни я став віруючою людиною. Коли потрапив в полон, віра в Бога мені дуже допомогла. Після значного періоду перебування в СІЗО нам стали давати в камеру Євангеліє. Перечитав його багато разів. Повністю перестав використовувати нецензурну лексику. В російській неволі я не мав нічого. Це допомогло зрозуміти дуже важливу істину: головна цінність — людина.

А ще нас дуже потужно підтримували листи. Перші з них стали приходити у 2023 році. Не важливо, хто отримав листа, — головне, що нас в Україні пам’ятають, чекають, добиваються визволення.

Вдома на Івана чекали з полону рідні люди та друзі (фото надано Іваном Дібровою)

— Який у вас зараз фізичний стан?

— Мене обміняли чотири місяці тому, але досі мушу лікуватися. В СІЗО я захворів на відкриту форму туберкульозу. Це сталося через дуже погані умови утримання. Скажімо, взимку, навіть коли на вулиці мінус 20, з душу текла холодна вода. Після миття нам видавали мокрі (!) речі. Тож ми мали в мокрому йти в мороз по вулиці з бані в корпус в’язниці. В камері було холодно, сиро, грибок на стінах, стелі. А вікно постійно відчинено. Не кожен організм таке витримає. Спочатку захворів один з наших хлопців. Причому в нього була відкрита форма туберкульозу. Хвороба почала передаватися іншим: понад пів сотні полонених захворіли на туберкульоз, в тому числі я. П’ятеро загинули. Нас ізолювали від решти. В полоні я хворів на туберкульоз два з половиною роки. В Україні при нормальному лікуванні позбувся відкритої форми хвороби. Тож мені зараз можна вільно спілкуватися зі здоровими.

— В тюрмі давали ліки проти цієї хвороби?

— Так, аж 16 препаратів. Але через те, що було дуже мало їжі, ці ліки дуже жорстко били по печінці. В результаті у мене розвинулась така сильна алергія на ті ліки (розпухала шия, я втрачав свідомість і падав), що вирішили їх мені зовсім не давати.

— Бачите уві сні полон?

— Так, причому не тільки полон, але й війну. Під час боїв я займався евакуацією поранених. Тож сниться кров, трупи людей, а також обстріли артилерії, авіаудари. У снах про полон бачу своїх товаришів, які досі в російській неволі. Вірю, настане час, коли всі ми зустрінемося в Україні.

Раніше «ФАКТИ» розповідали історію молодого волонтера з Харкова, який поїхав рятувати маму, а опинився на лаві підсудних у росії, де його засудили до 11 років ув’язнення.

На фото у заголовку: «Чим довше ми знаходились в неволі, тим ясніше кожному ставало зрозуміло, що, якщо підтримуємо один одного, значно легше вижити в тих жахливих умовах», — Іван Діброва (фото автора)

Источник